Сара Ґей Форден

ДІМ ҐУЧЧІ:
сенсаційна історія вбивства, божевілля, гламуру та пожадливості

ВД «Фабула»
2022

Оригінальна назва твору: THE HOUSE OF GUCCI

Copyright © 2001, 2000 by Sara Gay Forden

© О. Татаренко, пер. з англ., 2021

© ВД «Фабула», 2022

ISBN 978-617-522-053-5 (epub)

A hardcover edition of this book was published in 2000 by William

Morrow, an imprint of HarperCollins Publishers.

Усі права збережено. Жодна частина цієї книжки не може бути

відтворена в будь-якій формі без письмового дозволу власників
авторських прав

Електронна версія створена за виданням:

Форден Сара Ґей

Ф79 Дім Ґуччі: сенсаційна історія вбивства, божевілля, гламуру
та пожадливості / пер. з англ. О. Татаренко. — Харків : ВД «Фабула»,
2022. — 384 с. + 16 с. іл.

ISBN 978-617-09-6694-0

Підзаголовок документальної книжки відомої письменниці та

журналістки Сари Форден говорить сам за себе — це насправді
сенсаційна історія про вбивство, божевілля, розкіш та пожадливість.
Авторка майстерно переплела два споріднені сюжети: драматичну
історію родини Ґуччі, сповнену розбрату, судової тяганини, взаємних
непорозумінь і на додаток обтяжену замовним убивством, і оповідь
про злети та падіння уславленого бренду Gucci й безпрецедентні
успіхи, яких урешті-решт досягнув цей видатний виробник предметів
розкоші й товарів класу люкс. Сповнена справжнього драматизму, ця
книжка протягом кількох років залишалася бестселером у Європі та
США, і недарма італійська преса, згадуючи відомий серіал, назвала
«Дім Ґуччі» «по-справжньому новою “Династією”».

УДК 82-312.6

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське

і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176
Кримінального кодексу України «Порушення авторського права
і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до
двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів,
матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань,
фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених
для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається
штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років,
або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та
знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних
програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо-
і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів,
призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне
переслідування також відбувається згідно з відповідними законами
країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто

є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної

праці інших і ще раз Вам вдячні!
Кілька схвальних слів
про «Дім Ґуччі»
Я мав можливість познайомитися із цією книжкою заздалегідь, і, на
мою думку, вона написана просто чудово. Сара Форден здійснила
дивовижне дослідження, намагаючись зрозуміти історію та
найважливіші події в історії «Дому Ґуччі». В її книжці багато
непідробної пристрасті.

Доменіко Де Соле,
голова та СЕО Gucci Group,
видавець журналу Women’s Wear Daily

Ще ніколи мода не була настільки драматичною — і небезпечною. Ця

добре документована сага, присвячена трьом поколінням родини Ґуччі,
починається вбивством у Мілані, замаскованим під страту через
помсту, і веде читача у світ одного з найрозкрученіших модних брендів
нашого часу. Сара Форден — інсайдер моди, головна редакторка
італійського журналу L’UNA — крок за кроком розплутує неймовірну
історію про те, як купка жадібних і звадливих Ґуччі поступово
втратила контроль над своєю імперією, а логотип «GG» став
синонімом лоферів.

Тері Агінс,
авторка публікацій про моду у Wall Street Journal
і книжки «Кінець моди»

Міс Форден змішала родинну драму та великі фінанси у пікантну та

складну розповідь… І те, що в неї вийшло, виявилося більш
захопливим, ніж кримінальний трилер.

The Economist
Гламур, жадібність, секс, стиль та просто незрівнянно гарні шкіряні
вироби — чого ще бажати (хіба що знижки у 30 відсотків)?

Майкл Гросс,
автор книжки «Моделі»

«Дім Ґуччі» — прониклива хроніка злету та падіння родинного бізнесу,

яка наочно свідчить, що навіть величезні успішні компанії, створені
однією родиною, часто не в змозі вижити без професійного управління
та зовнішніх інвестицій. І головна причина цього — особисті риси
засновників та їхніх наступників.

Wall Street Journal

Від історії, написаної Сарою Форден, неможливо відірватися. Авторка

з легкістю проводить читача лабіринтами інтриг, шалених чвар,
взаємної ненависті та марнославства. До того ж вона чітко
орієнтується в найзаплутаніших ситуаціях, добре знається на цифрах
і спирається тільки на ті факти, що мають солідне підґрунтя…

International Herald Tribune

«Дім Ґуччі». У цій книжці йдеться не так про кримінальний злочин,

скільки про долю бізнесу. І це не дивно, адже Сара Форден тривалий
час працювала очільницею бюро журналу Women’s Wear Daily в
Мілані, а її тісні зв’язки з індустрією італійської моди допомогли
створити деталізований та змістовний текст, сповнений інформації,
отриманої з перших рук… Отже, це уважний погляд на родину Ґуччі та
їхню компанію в максимальному наближенні.

Brill’s Content Magazine

Присвячується Джулії
1. Одна смерть
У понеділок 27 березня 1995 року о 8:30 ранку Джузеппе Онорато
підмітав листя, що нанесло вітром до входу в будівлю, де він працював
швейцаром. Він приїхав сюди о восьмій, як робив кожного робочого
дня, і його першою справою було відчинити двоє величезних дерев’я‐
них дверей будинку на Віа Палестро, 20. Чотириповерхова будівля
в ренесансному стилі містила апартаменти та офіси і розташовувалася
в одному з найбільш вишуканих кварталів Мілану. По той бік вулиці ‐
серед високих кедрів і тополь простягалися доглянуті газони та
звивисті доріжки Giardini Pubblici{1} — оазис затишку та
безтурботності у сповненому смогу стрімкому місті.

У вихідні місто провіяв теплий вітер, прибравши постійну завісу смогу

і прихопивши з дерев минулорічне пожухле листя. Того ранку Онорато
виявив, що вхід засмічено, і поспішив змести листя, перш ніж
із будівлі почнуть виходити і заходити люди. Давня служба у війську
прищепила йому відчуття порядку та відповідальності, хоча й не
зламала його дух. У свої сорок із гаком років чоловік був охайно
вдягнений, і відразу кидалося в очі, що він ретельно стежить за собою:
його білі вуса мали ідеальну форму, а волосся, яке ще лишилося на
голові, лежало волосок до волоска. За походженням він був
сицилійцем із містечка Кастельдачча, але, як і багато інших мешканців
півдня країни, із часом переїхав на північ у пошуках роботи і більш
заможного життя. Після звільнення з армії (він віддав службі цілих
чотирнадцять років) Онорато вирішив оселитися в Мілані, де довгий
час працював на різноманітних випадкових посадах. У 1989 році він
отримав місце швейцара на Віа Палестро, і звідтоді щодня їздив на
невеличкому моторолері до місця роботи і назад, до своєї оселі
в північно-західній частині міста, де мешкав разом із дружиною.

Лагідний, із ясними блакитними очима та відкритим обличчям,

із сором’язливою усмішкою, Онорато утримував територію, прилеглу
до входу в будинок, у бездоганному стані. Шість до блиску
відполірованих східців червоного граніту, що вели до масивних
вхідних дверей, сяюче скло у дверях і блискуча кам’яна підлога
вестибюлю свідчили про його щоденні сумлінні зусилля. У дальній
частині вестибюлю розташовувалася маленька засклена кабінка —
робоче місце швейцара зі столом і стільцем, але він рідко перебував
там, бо йому більше подобалося впорядковувати довірену територію.

У Мілані Онорато ніколи не почувався по-справжньому затишно. Хоча

місто й надало йому роботу, але це було майже єдине, що він тут мав.
Його бентежила упередженість багатьох північних італійців щодо
meridionali — тобто людей із півдня, і часом досить було одного
підозрілого погляду або зневажливого слова, щоби його розсердити.
Втім, він ніколи не відповідав на образи, але й не схиляв голови перед
тими панами.

«Я маю таку саму цінність, як отой пихатий чоловік,— думав собі

Онорато,— хай він і заможний або родом із якоїсь знаної родини».

Підмітаючи, Онорато підвів погляд і помітив якусь людину на

протилежному боці вулиці. Того ранку він уже звернув увагу на цього
чоловіка, коли відчиняв двері. Тоді той стояв позаду маленької зеленої
автівки, припаркованої майже перпендикулярно до проїжджої частини,
вітровим склом до Giardini Pubblici, і трохи подалі від будинку, де
працював Онорато. Зазвичай машини на Віа Палестро шикувалися
вздовж бордюру: це була одна з небагатьох вулиць у центрі Мілану, де
парковка досі залишалася безкоштовною. Водії ставили свої машини
під кутом, капотом до бордюру. Година була рання, і крім цієї автівки
навколо ще не було жодної. Також увагу швейцара привернув
номерний знак: він був прикріплений так низько, що майже торкався
асфальту.

Онорато зацікавився: які справи могли привести сюди цього чоловіка

о такій годині? Чисто поголений та добре вдягнений, він мав на собі
світло-коричневе пальто і, ні на що не відволікаючись, увесь час
дивився вздовж Корсо Венеція{2}, немовби на когось чекаючи.
З певною заздрістю швейцар зазначив, що в незнайомця густе, темне
і хвилясте волосся, і мимоволі торкнувся долонею власної передчасної
лисини.

Відтоді, як на цій вулиці в липні 1993 року вибухнула бомба, він

дивився усіма очима.{3} Той вибух сколихнув усе місто. Машина,
нафарширована динамітом, убила п’ятьох перехожих і зруйнувала
Музей сучасного мистецтва, перетворивши будівлю на купу уламків
бетону, сталевих балок та пилу. Того ж вечора в Римі вибухнула ще
одна бомба, пошкодивши церкву Сан-Джорджіо-ін-Велабро
в історичному центрі міста. Згодом стало зрозуміло, що ці вибухи були
пов’язані з тим терактом, що трохи раніше стався у Флоренції на Віа
деї Георгофілі{4}. Там загинули п’ятеро, поранення отримали понад
тридцять людей, а також були знищені десятки витворів мистецтва, що
зберігались у будинку поруч із місцем вибуху.

Сліди цих злочинів згодом привели поліцію до боса сицилійської

«Коза Ностри» Сальваторе «Тото» Ріїни. Його вже було заарештовано
за вбивство 1992 року провідного борця з італійською мафією
Джованні Фальконе. Щоб помститися за свій арешт, Ріїна наказав
своїм бойовикам знищити декілька найцінніших культурних пам’яток
Італії. Пізніше він був звинувачений як у вбивстві Фальконе, так і в
терористичних актах, і отримав аж два довічні терміни ув’язнення.
Італійська політична поліція DIGOS, чиє призначення — протидія
актам тероризму, провела тоді співбесіди з усіма швейцарами
і прибиральниками вулиць в околиці Віа Палестро. Онорато повідомив
поліціянтам, що того дня бачив підозрілого туриста, який вештався
біля одного із входів до парку. Відтоді він почав робити короткі
нотатки в блокноті, який тримав у себе в заскленій кабінці,
позначаючи там усе, що здавалося йому незвичним або підозрілим.

«Ми — очі і вуха цього району,— пояснював Онорато одному зі своїх

армійських приятелів, які час від часу навідувалися до нього випити
кави.— Нам відомо, хто приходить і хто йде звідси. Це важлива
частина нашої роботи — спостереження».

Онорато розвернувся й потягнув до себе праву стулку дверей, аби

вимести звідти останні декілька листків. Зайшовши за двері та
залишивши їх прочиненими, він почув кроки на сходах. Пролунав
знайомий голос: «Buongiorno!»{5}.

Обернувшись, Онорато побачив Мауріціо Ґуччі, який мав офісні

приміщення на другому поверсі. Зараз він швидко біг східцями,
сповнений енергії, як зазвичай, а поли його пальта з верблюжої вовни
розліталися навсібіч.

«Buongiorno, докторе»,— відказав Онорато з усмішкою, підводячи

руку на знак вітання.

Онорато знав, що Мауріціо належить до знаменитої флорентійської

родини Ґуччі — родини, яка заснувала славетну фірму з виробництва
предметів розкоші. В Італії ім’я Ґуччі завжди асоціювалося
з витонченістю та стилем. Італійці пишалися художнім смаком і
давніми ремісницькими традиціями, тож ім’я Ґуччі завжди було серед
тих, кого шанобливо згадували разом із Ferragamo та Bulgari —
символами якості та майстерності. Вихідцями з Італії були також
декілька найкращих світових дизайнерів — наприклад, Джорджо
Армані та Джанні Версаче, але слава Ґуччі походила з тих часів, коли
ті дизайнери ще навіть не народилися. Мауріціо був останнім із Ґуччі,
хто керував родинною фірмою, перш ніж два роки тому її було продано
його фінансовим партнерам. Наразі ті партнери виношували плани, як
зробити бренд Gucci більш демократичним, а сам Мауріціо, який
більше не мав жодного стосунку до родинного бізнесу, відкрив
власний офіс на Віа Палестро.

Він мешкав просто за рогом вулиці, у величному палацо на Корсо

Венеція, і щоранку між 8:00 та 8:30 приходив на роботу пішки. Інколи
він користувався власним ключем, аби відімкнути парадні двері,
і опинявся в себе нагорі навіть раніше, ніж швейцар починав робочий
день.

Час від часу Онорато замріяно прикидав, як би це було — опинитися

на місці Мауріціо. Той був більш ніж заможним, вельми привабливим
і ще досить молодим чоловіком, мав неймовірно красиву дівчину —
високу струнку білявку. Саме вона колись допомагала Ґуччі
оздоблювати його офіс на другому поверсі екзотичними мистецькими
витворами з Китаю, канапами та кріслами у вишуканій оббивці,
кольоровими драпіровками та коштовними картинами. Також вона
часто приходила вдень, щоби побачитися з Мауріціо за ланчем:
одягнена в костюми від Шанель, із бездоганно вкладеною гривою
білявого волосся. Обоє вони здавалися Онорато ідеальною парою,
а їхнє життя — майже райським.

Ледве Мауріціо Ґуччі дістався верхньої сходинки та рушив

вестибюлем, темноволосий чоловік, який досі тупцяв біля машини,
з’явився у дверях. Наступної миті Онорато зрозумів, що він чекав саме
на Ґуччі. Дещо його здивувало: чоловік раптом зупинився біля
підніжжя сходів, де починалася сіра килимова доріжка, яку на
сходинках притримували начищені латунні стрижні. Мауріціо й досі не
помічав, що хтось увійшов слідом за ним, а незнайомець навіть
спробував покликати його на ім’я.

Поки Онорато спостерігав за обома, чоловік розстебнув пальто,

і в його руці з’явився пістолет. Він простягнув руку зі зброєю
в напрямку спини Мауріціо — і натиснув спусковий гачок. Швейцар,
який перебував на відстані ледь більше метра, закляк на місці
із мітлою в руках. Шок від того, що коїлося, буквально паралізував
його й не дозволив навіть спробувати зупинити стрільця.

Один за одним дзвінко клацнули три швидкі, відчутно приглушені ‐

постріли.

Не в змозі поворушитися, Онорато із жахом спостерігав за подіями.

Він бачив, як перша куля влучила в пальто Ґуччі трохи вище правого
стегна. Другим пострілом стрілець поцілив у ліве плече жертви.
Онорато встиг зауважити, як здригалася ворсиста тканина пальта
Мауріціо, коли чергова куля пронизувала її. «Це не схоже на те, як
у когось стріляють у кіно»,— чомусь спало йому на думку.

Ґуччі втримався на ногах — і нарешті обернувся. На його обличчі був

спантеличений вираз. Він глянув на чоловіка зі зброєю, жодним чином
не показавши, що впізнає його, потім кинув погляд на швейцара, наче
питаючи: «Що тут коїться? Чому? Чому це відбувається зі мною?».
Третя куля пробила його праву руку.

Коли Ґуччі зі стогоном упав на підлогу, кілер наблизився й останнім

пострілом поцілив йому у праву скроню. Тоді розвернувся, щоби піти,
але на мить зачепився поглядом за Онорато, який із жахом дивився
на нього.

Онорато помітив, як темні брови чоловіка злетіли вгору із таким

подивом, ніби він узагалі не помічав присутності швейцара.

Рука кілера й досі залишалася простягнутою вперед, і наразі дуло

пістолета повернулося, уп’явшись точно в Онорато. Той розгублено
подивився на зброю, помітивши глушник, потім пальці, що
охоплювали руків’я пістолета — вони здалися йому довгими,
доглянутими, а нігті — ніби вбивця щойно вийшов з манікюрного
салону.

Якусь мить, що здалася йому вічністю, Онорато дивився кілеру в очі.

А потім почув власний голос.

«Ні-і-і!» — несамовито волав він, відступаючи назад. Обидві його

руки були простягнуті вперед, долоні розкриті, наче він намагався
сказати: «Я нічого не бачив! І не маю до цього жодного стосунку!»

Кілер ще двічі вистрілив в Онорато, потім миттєво розвернувся і вибіг

у двері. До вух швейцара долетів якийсь дзвін, а трохи згодом він
зрозумів, що цей звук надходить від пістолетних гільз, що й досі
танцювали на гранітній підлозі.

«Неймовірно! — майнуло в нього в голові.— Але ж я не відчуваю

найменшого болю! Невже, коли в людину влучають, їй зовсім не
боляче?». Чомусь йому стало цікаво, чи відчував біль Мауріціо Ґуччі.

«То ось як це буває,— розмірковував далі він.— Тепер я помру... Який

сором — померти ось так, наглою смертю. Це просто несправедливо!»

Аж раптом Онорато усвідомив, що й досі стоїть. Тоді поглянув униз,

на свою лівицю, яка дивно висіла. Кров крапала з рукава. Він повільно
нахилився і всівся на першу з гранітних сходинок.

«Принаймні, я хоча би не впав»,— подумав він, морально готуючись

до смерті. Він пригадав дружину, службу в армії, вид на море й гори
з містечка Кастельдаччі. А потім нарешті збагнув, що його лише
поранили — обидві кулі влучили в ту саму ліву руку, і вмирати ще
зарано. На нього нахлинула хвиля щастя. Трохи згодом він повернувся
і побачив нагорі на сходовому майданчику, у калюжі крові, що ставала
дедалі більшою, мертве тіло Мауріціо Ґуччі. Той витягнувся, коли
падав, і тепер лежав на правому боці, його голова опинилася на згині
правої руки.

Онорато спробував покликати на допомогу, але, відкривши рота, не

почув власного голосу — лише якесь незрозуміле сичання.

За декілька хвилин, усе голосніше й голосніше, почулося завивання

сирени, а потім звук раптово урвався, коли поліцейська автівка
із виском загальмувала перед будинком номер 20 на Віа Палестро.
Звідти вистрибнули четверо карабінерів зі зброєю напоготові.

«То був довговолосий молодик із пістолетом»,— тільки і спромігся

простогнати Онорато зі своєї сходинки, коли озброєні чоловіки
кинулися до нього.
2. Династія Ґуччі
Криваві бризки утворили на килимі та білих стінах вестибюлю — там,
де лежав Мауріціо,— візерунки у стилі абстракцій Джексона Поллока.
На підлозі перекочувалися гільзи. Власник кіоску, розташованого на
протилежному боці вулиці, почув відчайдушний крик Онорато
й негайно викликав карабінерів.

«Там доктор Ґуччі,— промовив Онорато, вказуючи вцілілою правою

рукою на верх східців, де лежало нерухоме тіло Мауріціо.— Він що,
мертвий?»

Один із карабінерів опустився навколішки перед Мауріціо та натиснув

пальцем на артерію на його шиї. Не відчувши пульсу, карабінер
мовчки кивнув. Адвокат Фабіо Франчіні, який щойно прибув на
заплановану зустріч із босом, із безпорадним виглядом зіщулився на
холодній сходинці поруч із тілом Мауріціо. Він залишався там
упродовж наступних чотирьох годин, поки навколо працювали
правоохоронці та медичні експерти. Коли з’явилися «швидка» і ще
декілька поліцейських автівок, перед будівлею утворився невеличкий
натовп. Медики одразу взялися за Онорато: його завантажили
у «швидку» безпосередньо перед тим, як на місці злочину з’явився
цілий загін карабінерів.

Капрал Джанкарло Тольятті — високий, довготелесий білявий офіцер,

який майже двадцять років пропрацював у відділі розслідування
убивств, почав оглядати жертву замаху. В останні роки його основним
обов’язком були справи, пов’язані із ворожнечею різних кланів
албанських іммігрантів, які переважно оселялися в Мілані. У його
кар’єрі це був перший випадок, пов’язаний з міською елітою,— не
кожного дня заможного бізнесмена холоднокровно розстрілюють
просто в центрі міста.

«Хто він?» — спитав Тольятті, схиляючись над тілом.

«Це Мауріціо Ґуччі»,— відповів один із його колег.

Тольятті глянув на нього із глузливою посмішкою.

«Звісно ж, а я — Валентіно»,— саркастично погодився він, згадавши

вічно засмаглого і темноволосого модного дизайнера з Риму. Ім’я Ґуччі
в нього завжди асоціювалося зі знаменитим флорентійським будинком
шкіряних виробів. Що б мав робити хтось із Ґуччі в міланському
офісному будинку?

«Як на мене, він виглядав таким самим трупом, як і будь-хто інший»,

— пізніше згадував капрал Тольятті.

Капрал обережно витяг із-попід млявої руки Мауріціо купу залитих

кров’ю газетних вирізок і зняв із зап’ястка годинник від Тіффані, що
впевнено цокав. Поки він дбайливо оглядав кишені Мауріціо, з’явився
Карло Носеріно, прокурор міста Мілан. Тепер місце злочину мало
вигляд хіба що не демонічний: купа операторів та репортерів, медиків
та правоохоронців — як карабінерів, так і поліціянтів, не беручи до
уваги вуличних роззяв у величезній кількості. Стурбований тим, що
в цьому гармидері можуть бути знищені ключові докази, Носеріно
спитав, який підрозділ прибув сюди першим. Звісно ж, одним
із неписаних правил в італійських правоохоронців є таке: той, хто
першим прибуває на місце скоєння злочину, той і веде справу далі.
Дізнавшись, що першими прибули карабінери{6}, Носеріно негайно
спровадив поліцію і наказав зачинити двері вестибюлю, а частину
тротуару біля вхідних дверей відгородити, щоб утримувати на відстані
дедалі більшу юрбу сторонніх осіб. Потім Носеріно піднявся сходами
туди, де Тольятті оглядав тіло Мауріціо Ґуччі.

Спершу Носеріно та слідчі вирішили, що постріл у скроню Мауріціо

Ґуччі скидається на страту в дусі мафії. Шкіра та волосся навколо рани
були обпалені, і це свідчило, що стріляли майже впритул.

«Це робота професійного кілера»,— зронив Носеріно, вивчаючи рану,

а потім підлогу, де команда слідчих виявила шість відстріляних гільз,
обвівши їх крейдяними колами.
«І справді — класичний colpo di grazia{7}»,— погодився колега
Тольятті, капітан Антонелло Буччол.

Загалом вони почувалися дещо дезорієнтовано. Надто вже багато куль

було випущено, а двоє свідків — швейцар Онорато й молода жінка, яка
майже зіткнулася з кілером, коли той вибігав із дверей,— залишилися
живими. Якби тут працював справжній професіонал, традиційний
«удар милосердя» навряд чи знадобився би.

Тольятті витратив якихось півтори години, щоб оглянути труп

Мауріціо, але на вивчення деталей життя підприємця знадобилося ще
майже три роки.

«Про Мауріціо Ґуччі ми не знали фактично нічого,— пізніше згадував

Тольятті.— Перед нами постало завдання: взяти його життя
і прочитати, немов книгу».

АБИ ЗРОЗУМІТИ ДОЛЮ МАУРІЦІО ҐУЧЧІ та особливості родини,

із якої він походив, треба глибоко знати тосканський характер.
Тосканці не схожі на привітних емілійців, аскетичних ломбардців або
безладних римлян, вони зазвичай украй індивідуалістичні та пихаті.
Вони почуваються так, ніби є головним джерелом культури та
мистецтва Італії, й особливо пишаються своїм внеском у походження
сучасної італійської мови, за яку здебільшого треба дякувати Данте
Аліг’єрі. Через зарозумілість, самодостатність та закритість перед
сторонніми дехто називає їх «італійськими французами». А відомий
італійський романіст Курціо Малапарте недарма назвав один зі своїх
найуспішніших романів Maledetti Toscani, тобто «Кляті тосканці».

У своєму «Пеклі» Данте згадує «il fiorentino spirito bizzarro»{8}.

Ексцентричний флорентійський, себто тосканський, дух також може
бути різким та саркастичним, готовим на гострий коментар чи жарт, як
ми бачимо в Роберто Беніньї, оскароносного режисера та провідного
актора стрічки «Життя прекрасне».
Коли 1977 року читач журналу Town & Country запитав Роберто Ґуччі,
двоюрідного брата Мауріціо, чи могли би Ґуччі походити з іншої
частини Італії, Роберто невимовно здивувався.

«Так само ви могли би запитати мене, чи могло би к’янті походити

з Ломбардії,— розреготався він.— Тоді це було би не к’янті — так
само як Ґуччі не були би Ґуччі! — Роберто широко розвів руками.—
Яким чином ми могли би виявитися не флорентійцями, якщо ми є
такими, якими є?»

У крові Ґуччі пульсувала бурхлива історія купецького класу Флоренції,

що налічує багато сторіч. У 1293 році «Постановами правосуддя»{9}
Флоренцію було визнано незалежною республікою. Поки влада не
перейшла до рук Медічі, містом керували arti — двадцять одна
купецька та реміснича гільдія. Назви цих гільдій навіть сьогодні
збереглися у назвах вулиць: Віа Кальцайолі (шевців), Віа Картолаї
(виробників канцелярського приладдя), Віа Тессіторі (ткачів), Віа
Тінторі (фарбувальників) та багато інших. Грегоріо Даті, торговець
шовковими тканинами за часів Ренесансу, писав: «Флорентієць, який
не є торговцем, який не подорожував світом, не знався з іноземними
націями та племенами, а згодом не повертався до Флоренції із певним
прибутком, не має тут найменшої поваги».

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь

ласка, повну версію книги.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
Епілог
За тиждень перед 12 березня 2001 року (цього дня найвідоміші
дизайнери зазвичай презентують осінньо-весняні колекції готового
одягу) найбільш бажаним був квиток не на якийсь модний показ, а на
довгоочікуване відкриття експозиції Les Années Pop у Центрі Помпіду,
коспонсорами якої були Gucci та Yves Saint Laurent. Les Années Pop
була не лише першою важливою культурною подією під егідою Gucci
Group, а й яскравим виходом на сцену паризького модного,
культурного та громадського життя. Це дійство розпочиналося ще
назовні: високо над входом висіла гігантська, мерехтлива, примхливо
підсвічена версія портрету Елізабет Тейлор роботи Енді Воргола, ніби
вітаючи відвідувачів. Гарні молоді охоронці у чорних смокінгах
і з величезними чорними парасольками супроводжували гостей крізь
вечірню мжичку довгим чорним килимом, що тягнувся аж до парадних
дверей. Усередині кілька ескалаторів доправляли відвідувачів п’ятьма
поверхами вище, де на них чекала експозиція, а слідом — фуршет із
шампанським у модному ресторані George V. Том Форд створив
містичну атмосферу, оздобивши щаблі ескалаторів багряно-червоним
підсвітлюванням, що перетворювало постаті та обличчя людей, що
рухалися нагору, на потік примхливих силуетів. Усе це скидалося
скоріше на перші кадри якоїсь стрічки про Джеймса Бонда, ніж на
урочисте відкриття мистецької виставки.

Гості прибували потоком, який, коли придивитися, найбільше

нагадував віртуальний перегляд довідника «Хто є хто у французькій
моді, мистецтві та бізнесі». Власник PPR та акціонер Gucci Франсуа
Піно прибув разом зі своїм діловим оточенням. Серед інших присутніх
можна було побачити ікону моди П’єра Кардена, знаменитостей
Бьянку Джаггер та Кьяру Мастроянні, Карін Ройтфельд, яка
нещодавно стала головною редакторкою французької версії журналу
Vogue, редакторку американської версії Vogue Анну Вінтур, оглядачку
International Herald Tribune С’юзі Менкес, молодого англійського
дизайнера Александра Макквіна, чий модний дім нещодавно придбала
Gucci Group, та багато інших. Пожвавлені крижаним шампанським,
гості захоплено розхвалювали експозицію, розташовану на п’ятому
поверсі. Там були зібрані найвидатніші об’єкти сучасної поп-культури,
створені між 1956 і 1968 роками. Ці 200 витворів мистецтва,
100 архітектурних проєктів та 150 речей повсякденного вжитку, в тому
числі відома сукня «Мондріан» від Іва Сен-Лорана; вбрання від
винахідника мініспідниці Андре Куррежа, П’єра Кардена та Пако
Рабанна; а також строката колекція пластикових виробів — тогочасних
портативних радіоприймачів, кухонного обладнання, телевізорів,
столів, стільців, контейнерів для зберігання речей та наборів
пластикового посуду від французького виробника Tupperware.

Ім’я Тома Форда ширяло в повітрі — наступного дня мала відбутися

презентація колекції готового одягу від Rive Gauche, створеної ним.
Він ледве вислизнув із натовпу, що утворився навколо нього в барі,
залишивши Доменіко Де Соле підтримувати бесіду.

Де Соле перебував у найкращій формі. Відтоді, як минулого літа вони

з Томом здобули перемогу у війні з LVMH, він з головою занурився
в процес перетворення Gucci на мультибрендову групу. Після купівлі
Sanofi Beauté, до якої входив дім моди Іва Сен-Лорана та безлічі
ліцензій на парфуми, починаючи від історичного бренду Roger &
Gallet і закінчуючи Fendi, Oscar de la Renta та Van Cleef & Arpels, Gucci
придбала 70 відсотків акцій елітного італійського виробника взуття
Sergio Rossi, 100 відсотків ювелірної компанії Boucheron, 85 відсотків
женевського люксового виробника годинників Bеdat & Co та
66,7 відсотків бренду шкіряних товарів Bottega Veneta. Ще одним
кроком Де Соле і Форда, що шокував усю галузь, стала нова стратегія
купівлі акцій модних будинків молодих перспективних дизайнерів.
Хоча їм не вдалося одразу укласти угоду з дизайнером чоловічого
одягу Геді Сліманом, у грудні 2000 року вони придбали 51 відсоток
акцій бізнесу талановитого британського дизайнера Александра
Макквіна, буквально вихопивши їх із-під носа Бернара Арно. Де Соле
повідомив пресі, що ця угода не має нічого спільного із тривалими
юридичними баталіями Gucci з LVMH.

На початку квітня 2001 року Gucci оголосила про угоду з іще однією
молодою дизайнеркою — Стеллою Маккартні, донькою Пола та Лінди
Маккартні. Її роботи для бренду Chloé свідчили про високу
обдарованість цієї дівчини. Наступним молодим дизайнером у списку
придбань Gucci став Ніколя Жеск’єр — він зробив собі ім’я
в легендарному домі високої моди Balmain, який Gucci купила
2001 року.

«Ми з Томом довго радилися про те, як залучити нові дизайнерські

таланти,— розповідав Де Соле в березні 2001 року під час інтерв’ю
в Мілані перед показом готового жіночого одягу від Gucci.— Існують
молоді, неймовірно талановиті дизайнери, вони не потребують
завеликого інвестування у порівнянні з широко відомими брендами, а
повернення вкладених грошей може бути майже астрономічним».

На додаток до цього «шопінгу», протягом останніх років Gucci

зосередилася на впорядкуванні знесиленого бізнесу Іва Сен-Лорана,
позбавившись 100 з наявних у нього 167 ліцензій. Її метою було
перетворення дому високої моди на такий, що самостійно здійснює
контроль над виробництвом та розподілом товарів, окрім окулярів та
деяких дрібниць. Gucci провела реструктуризацію фабрик YSL,
об’єднала операції, що раніше дублювалися, оновила магазини
і розробила спільно з архітектором Вільямом Софілдом прототип своїх
нових магазинів, що був реалізований у торговельному комплексі
Bellaggio в Лас-Вегасі.

Створена Томом Фордом рекламна кампанія історичних парфумів від

Іва Сен-Лорана Opium миттєво стала сенсацією. До участі в рекламі
була залучена рудоволоса актриса Софі Дал — вона позувала
оголеною, в екзотичному макіяжі та туфлях на шпильках. Ця реклама
завоювала нагороду в Іспанії та викликала в багатьох інших країнах
скандальні відгуки, чим і зберегла для Gucci Group сотні тисяч доларів
на додаткову рекламу.

Подальшій оптимізації сприяли кроки, спрямовані на створення та

ефективне використання синергії всіх частин Gucci Group. Компанія
Sergio Rossi почала виробляти взуття від YSL, Gucci Timepieces
зосередилася на виробництві та розповсюдженні годинників для усіх
брендів групи, а власні торговельні заклади Gucci розпочали продавати
косметику YSL у США.
«Тепер, якщо ви купуєте помаду в Saks Fifth Avenue у Нью-Йорку,—
любив повторювати Де Соле,— то вона потрапляє зі складу Gucci
в Нью-Джерсі».

Також Де Соле сформував групу нових кмітливих керівників

підрозділів, переманивши їх у головних конкурентів Gucci.
Найбільшим успіхом виявився перехід до компанії Джакомо Сантуччі
із Prada, який став новим президентом Gucci Division. У Prada
Сантуччі був не лише комерційним директором, а й виконував функції
другого генерального директора поряд із Патриціо Бертеллі. Він
керував просуванням групи на Далекий Схід та її дебютом
у косметичному бізнесі. Тьєррі Андретту переманили із Celine, бренду
LVMH, а Массімо Маккі прийшов із Bulgari — здійснювати контроль
за виробництвом ювелірних виробів та годинників. Американський
стиль керівництва Gucci, високі зарплати та приваблива програма
акційних опціонів стали широко відомими у всій галузі.

«Людям хочеться працювати у Gucci,— зазначав Де Соле в одному з

інтерв’ю.— Цей бізнес не має інших активів, крім людей. Наразі я
можу брати на роботу кого заманеться!»

Де Соле і Форд передбачили, що й сама Gucci також надалі

зростатиме. Протягом попередніх років компанія оновила магазини
у Нью-Йорку (однак магазин на П’ятій Авеню залишився таким, яким
він був після амбітної реконструкції, що здійснив Альдо Ґуччі
1980 року), Парижі та Римі, відкрила новий магазин у Японії,
повернула собі контроль над франшизами в Сінгапурі та Іспанії та
викупила у Zamasport її гілку готового одягу для жінок.

Згодом Де Соле і Форд, поклавшись на допомогу Yves Saint Laurent,

узяли курс на закріплення своїх позицій у вищій лізі паризької моди.
Але невдовзі обидва зрозуміли, що цього дуже нелегко досягти.
У жовтні 2000 року дебютна колекція Форда для YSL отримала
схвальні відгуки у пресі. Форд показав чорно-білі жіночі брючні
костюми зі зміцненими плечима та декілька простих суконь. Форд із
Де Соле запросили на це шоу Іва Сен-Лорана та його ділового
партнера П’єра Берже. Показ був улаштований в одноповерховій
розбірній будівлі, зведеній посеред вишуканого саду паризького музею
Родена. Цей аскетичного вигляду чорний паралелепіпед гостро
контрастував з архітектурою особняка вісімнадцятого століття,
ретельно доглянутими деревами і трояндовими кущами. Похмуре
фіолетове сяйво всередині, важкі аромати та оббиті чорним атласом
сидіння натякали на релаксацію в маренні, а не на модний показ.
Однак цей «чорний ящик» — якийсь журналіст охрестив його
«скринькою для коштовностей YSL» — являв собою арену, на якій
мала бути перевірена здатність Тома Форда прийняти спадок від
одного з найвидатніших дизайнерів усіх часів.

Як і очікувалося, відлюдник Сен-Лоран не з’явився, але Берже

прийшов і сидів у першому ряду із критичною міною на обличчі.
В подальшому критики стверджували, що добре підготоване, але
вельми лапідарне шоу тяжіло до лискучого та сексуального стилю
Gucci, ніж до творчої спадщини Іва Сен-Лорана. Модні редактори
шепотілися між собою, що, можливо, Форду не треба було братися за
одночасну розробку показів Gucci та YSL.

«Я знав, що це буде жорстко,— згодом зізнавався Форд.— Але я не

ставив перед собою мету стати Івом».

Ступінь напруги зріс, коли Ів Сен-Лоран після відсутності на

дебютному показі готового одягу від Форда для YSL у січні 2001 року
з’явився на дебютному показі чоловічої колекції від Геді Слімана для
Christian Dior. Телерепортери помітили Сен-Лорана за бесідою з
Бернаром Арно, і камера зафіксувала кілька його невдоволених реплік,
одна з яких звучала так: «Месьє Арно, витягніть мене із цієї афери!».
Негайно втрутився бізнес-партнер Сен-Лорана — П’єр Берже: «Ів! Тут
усюди мікрофони, не кажи жодного слова!».

Запис був оприлюднений на одному з місцевих каналів, і хоча Сен-

Лоран не конкретизував причину свого невдоволення, модна спільнота
припустила, що він мав на увазі саме продаж бізнесу з виробництва
готового одягу YSL, і тепер із нетерпінням чекала на спалах нової
війни між виробниками товарів класу люкс.

Отже, вечірка з шампанським у Центрі Помпіду була не чим іншим,

ніж майстерним прийомом з метою просування Gucci в паризькому
модному істеблішменті. А справжня перевірка чекала на Тома Форда
наступного дня.

Чотирнадцятого березня 2001 року Доменіко Де Соле спостерігав, як

збуджений натовп журналістів, модних редакторів, покупців та
фотографів починає заповнювати вже згаданий «чорний ящик» перед
широким показом нової осінньої колекції від YSL. Поки Том Форд за
кулісами востаннє вивчав вигляд моделей із макіяжем «смокі айз»
перед тим, як випустити їх на подіум, Де Соле, зайнявши стратегічну
позицію на сходах, відстежував, хто з поважних роздрібних торгівців,
модних редакторів та ділових партнерів прийшов подивитися на
роботу Форда.

Попри блискучий успіх виставки Les Années Pop, справжня оцінка

таланту Тома Форда цілком залежала від наступних двадцяти хвилин
на подіумі YSL, і ніщо не варто було сприймати як належне. Вогні
згасли, музика стала гарячішою, і моделі рушили подіумом — наче
жива присвята найкращим богемним дням Іва Сен-Лорана. За
винятком двох перших шовкових суконь — одна рожева, інша
трояндова — колекція була витримана в абсолютно чорному кольорі:
сексуальні прозорі блузи, що вільно спадали поверх широких
корсетних поясів та спідниць з воланами, м’які блузки із басками,
вдягнені на екзотичні шарфи-спідниці, що спускалися аж до сандалій
із ременями, блискучі елегантні смокінги, накинуті поверх спідниць
«фламенко», і ще безліч обтислих спідниць. Сильною стороною
колекції була сучасна інтерпретація стилю Іва Сен-Лорана.

Усе ще залишаючись на сходах, Де Соле полегшено зітхнув.

Наступного дня модні редактори, журналісти та покупці визначили цю
колекцію як одне з найяскравіших явищ поточного сезону. Том Форд
і Gucci знову осідлали модну хвилю; щоправда, цій ейфорії не
судилося тривати довго.

Наступного дня Бернар Арно перетягнув на себе загальну увагу

заявою, що затьмарила захоплення модних оглядачів від «скриньки
коштовностей YSL»: після перемовин, що тяглися майже до другої
ночі, LVMH найняв на роботу досить маловідомого дизайнера з Уельсу
на ім’я Джуліан Макдональд, аби замінити Макквіна у Givenchy. Хоча
показ від Форда пройшов цілком успішно, наступного дня всі газети
присвятили великі заголовки LVMH та Givenchy.

Суперництво та юридичний спаринг між Gucci та LVMH сягнули

нових висот. LVMH активно дотримувалася звичної політики експансії
через безліч придбань, серед яких опинилися італійський
дизайнерський бренд Emilio Pucci, американські денний спа-центр
Bliss і б’юті-бренд Hard Candy, бренди розкішних годинників TAG
Heuer та Ebel, виробник люксових сорочок Thomas Pink, косметична
фірма BeneFit, бізнес Donna Karan та спільне підприємство з гігантом
із видобутку алмазів De Beers Consoliated Mines Ltd. Також Арно зна‐
йшов цілу низку нових талановитих менеджерів. У березні LVMH
оголосила рекордні результати за 2000 рік — продажі групи стрибнули
на 35 відсотків, сягнувши 10,9 мільярда доларів, а 2001 року
прогнозувались подвоєння продажів та істотне зростання прибутку.

За кілька тижнів Gucci повідомила, що її результати перевищили

навіть найоптимістичніші прогнози 2000 року: доходи збільшилися на
83 відсотки — до 2,26 мільярда доларів, а прибутки сягнули рівня
у 336,7 мільйона доларів.

«2000 рік був критичним,— сказав Де Соле журналістам, які зібралися

в амстердамському готелі Hilton, аби почути звіт про результати його
діяльності.— Цього року відбулися найскладніші зміни в історії
компанії відтоді, як вона стала публічною, оскільки Gucci
еволюціонувала від стану “одна компанія — один бренд” до
мультибрендового об’єднання. А ще ми довели, що вміємо керувати
краще за інших. Ми продемонстрували швидкий та агресивний стиль
управління».

На юридичному фронті, після двох років гарячих зіткнень у залі суду,

справа Gucci проти LVMH й досі тривала. LVMH продовжувала
подавати позови як із метою скасувати альянс із PPR, так
і намагаючись примусити PPR зробити повну заявку на Gucci. Восени
2000 року Gucci подала скаргу до антимонопольного комітету
Європейського Союзу, стверджуючи, що LVMH порушує
загальноєвропейський закон про конкуренцію. У цій скарзі
стверджувалося, що LVMH зловживає позицією акціонера Gucci,
намагаючись негативно вплинути на її стратегію придбань, і містився
заклик до LVMH продати її 20,6 відсотків акцій. У січні 2001 року
LVMH повернулася до суду й висловила готовність прийняти
пропозицію, зроблену PPR у травні — червні 2000 року щодо купівлі її
акцій за ціною 100 доларів за штуку. Однак юристи PPR відповіли, що
ця пропозиція більше не діє.

Розумні та помірковані придбання Gucci, її успіхи в корпоративному

командобудівництві, п’янкі миті перемог та ретельний правовий захист
не спромоглися компенсувати потужний удар, який компанія отримала
8 березня, лише за тиждень до тріумфу «скриньки коштовностей».
Того дня суддя Гууб Віллемс із Підприємницької палати апеляційного
суду Амстердама — господарського суду, що мав особливі
повноваження переглядати корпоративні акти, зокрема ті, що
стосувалися банкрутств та випадків поганого керування,— нарешті
вирішив відкрити слідство щодо альянсу Gucci з PPR, зокрема, тієї
угоди, яка ще 1999 року допомогла компанії відбитися від зазіхань
LVMH. Суд також наказав Gucci фінансувати це розслідування, що
мало проводитися трьома незалежними слідчими, призначеними
судом. LVMH під час цього судового засідання пообіцяла: якщо угода з
PPR буде анульована, вона обмежить свою частку в Gucci поточними
20,6 відсотків і не домагатиметься призначення свого представника
в раду директорів, а також не втручатиметься у керівництво Gucci або
її стратегію придбань. Ба більше: LVMH запропонувала створити групу
провідних міжнародних інвестиційних банків для нового збільшення
капіталу Gucci на 3 мільярди доларів, аби вона не постраждала через
відмову від готівки, отриманої в рамках угоди з PPR.

«Унаслідок скасування транзакції від PPR та дій LVMH Gucci знову

стане незалежною компанією, тоді як сьогодні, із 44 відсотками, що
належать PPR, вона залишається контрольованою,— заявляв
представник LVMH Джеймс Лібер.— Отже, компанія може стати
об’єктом повної заявки третьої сторони за ціною, що може включати
контрольну надбавку, а це буде на руку всім акціонерам Gucci, у тому
числі і LVMH».
Рішення суду розслідувати дії керівництва Gucci скасувало попереднє
рішення від травня 1999 року, коли суд підтримав альянс Gucci із PPR,
постановивши, що Gucci мала право захищати себе. У червні
2000 року LVMH домоглася успіху у скасуванні цього рішення
Верховним судом Нідерландів. У вересні Верховний суд наказав
Підприємницькій палаті провести повторну перевірку угоди Gucci —
РPR і запропонував, щоби Підприємницька палата провела офіційне
розслідування, перш ніж робити будь-які висновки. Спершу Gucci
оголосила про намір співпрацювати зі слідством, але на кінець березня
2001 року компанія, так само як і PPR, заявила, що оскаржуватиме
рішення.

Тим часом юристи LVMH звинуватили Тома Форда й Доменіко Де

Соле у таємній угоді про опціони, яку вони уклали з метою убезпечити
угоду Gucci з PPR. Gucci заперечила це, пояснивши, що немає жодного
зв’язку між угодою з PPR та наданням опціонів, підтриманим
правлінням компанії ще у червні 1999 року. Тоді LVMH
продемонструвала конфіденційний документ з архіву юрисконсульта
Gucci Алана Таттла (за твердженням юристів Gucci і самого Таттла,
цей документ був викрадений), стверджуючи, що меморандум Таттла є
доказом існування таємного пакта з надання опціонів — і Gucci
довелося ще раз відповісти, що це припущення довільне і не
відповідає дійсності.

Отже, у середині травня 2001 року Gucci працювала з первинними

запитами слідчих, а її команда юристів прочісувала щоденники та
робочі документи, готуючись до захисту. Результати розслідування
очікувалися не раніше вересня. Адвокати Gucci та прессекретарі, коли
журналісти розпитували їх про хід розслідування, транслювали цілком
упевнену, незворушну позицію, а Де Соле особисто проголосив, що
альянс із PPR буде підтриманий судом.

Однак судові атаки LVMH тривали, доводячи його хіба не до сказу.

«Можна, я вам дещо скажу? — якось запитав Де Соле у групи ‐

журналістів, які намагалися взяти в нього інтерв’ю перед початком
регати Trofeo Zegna в Портофіно, у якій він брав участь на вітрильнику
свого давнього приятеля Луки Бассані.— Отже, запам’ятовуйте:
Бернар Арно — патологічний брехун. І цього разу ви можете про це
відверто написати!»

На початку 2001 року Підприємницька палата Амстердама була не

єдиним європейським судом, що переглядав справи, які стосувалися
Gucci. 19 лютого, після тригодинних обговорень, римський Corte di
Cassazione, вища судова інстанція Італії, підтримав засудження
Патриції Реджані та чотирьох її спільників у справі вбивства Мауріціо
Ґуччі у березні 1995 року. Незадовго до того суд відхилив клопотання
Патриції щодо звільнення її з в’язниці через проблеми зі здоров’ям.
Оскарженням займалися її нові адвокати Франческо Грімальді та
Маріо Джіральді. Патриція, за підтримки матері та дочок, невпинно
оскаржувала свій вирок, відколи суддя Самек оголосив його
в листопаді 1998 року. Розгнівана програшем своїх міланських
адвокатів, у березні 2000 року вона звільнила Джанні Дедолу та
Гаетано Пекореллу і найняла римських юристів для роботи над
остаточним зверненням до Corte di Cassazione. Патриція сподівалася
зрештою скасувати свій вирок на тій підставі, що вона взагалі не може
бути засуджена через власний психічний стан.

Прокурор Ночеріно також подав апеляцію до вищого суду із

проханням відкинути пом’якшувальні обставини, що спонукали суддю
Самека призначити Патриції менший строк покарання, ніж
виконавцеві злочину. Він наполягав на тому, що це безпрецедентно,
щоби людина, яка організувала замовне вбивство, користувалася більш
м’яким ставленням, ніж особа, яка вчинила це вбивство.

На підтвердження первісного вироку суд відхилив обидві апеляції.

Хоча рішення суду і зруйнувало всі надії Патриції на скасування

тюремного режиму, її нові римські адвокати, не гаючи часу, оголосили,
що подаватимусь прохання про загальне скасування справи як такої на
підставі того, що первісний вердикт судді не був підтверджений
прямими доказами — що, за загальною думкою, здавалося вкрай
малоймовірним сценарієм.

Тим часом життя Патриції у в’язниці ставало все гіршим. Вона

сварилася із сусідками по камері та звинувачувала їх у побиттях та
жорстокому поводженні з нею, хоча ці скарги розцінювались
пенітенціарними органами як намагання підтримати її наполегливі
благання звільнити її з тюрми. Був випадок, коли Патриція офіційно
звинуватила іншу ув’язнену в тому, що та взяла з неї дві тисячі доларів
за золотий амулет, що мав захистити її від заздрощів, а самого амулета
вона так і не отримала. Роздратований директор «Сан-Вітторе», хоч
і ставився до таких заплутаних сварок як до нешкідливих, хай і дещо
руйнівних подій, покарав Патрицію, раптово перевівши її до іншого
тюремного закладу за межами Мілану. Це переведення спричинило
спробу самогубства Патриції, хоча наскільки ця спроба була
серйозною, залишилося неясним.

«Я хотіла піти раз і назавжди»,— нібито сказала вона матері, проте

тюремне керівництво розцінило цю витівку як звичайну спробу
привернути до себе увагу. Коли пересуди із цього приводу вщухли,
директор «Сан-Вітторе» погодився прийняти Патрицію назад.

Стан Патриції погіршувався. У деякі дні вона могла пересуватися лише

за допомогою милиць. Сильвана й надалі відвідувала Патрицію
щоп’ятниці й щоразу приносила доньці її улюблені домашні
смаколики, білизну останніх моделей та глянсові журнали, сповнені
світських пліток. А ще Сильвана забирала додому брудну білизну
Патриції, щоб випрати її. Алессандра продовжувала навчання у бізнес-
школі, Аллегра вступила до юридичної школи в Мілані — пішла
шляхом свого батька. Обидві дівчини відвідували матір якомога
частіше.

Тим часом Шері Маклафлін, колишня подружка Мауріціо Ґуччі, із

якою вони зустрічалися протягом шести років, повернулася до
Сполучених Штатів, щоби почати нове життя. Після років
напівкочового життя і нескінченних перельотів зі США до Європи на
приватних літаках тільки заради того, щоби провести вікенд із
Мауріціо, їй знадобився певний строк, щоби, так би мовити,
«відновитися» у своїй країні. Вона із цим упоралася і, випробувавши
себе на різних посадах, стала директоркою з комунікації в Le Collezioni
Джорджо Армані. Влітку 2000 року Шері одружилася із фінансовим
менеджером на ім’я Роб Лауд. Високий, із довгим темно-русявим
волоссям, Лауд був виваженим, чутливим, люблячим — і неймовірно
схожим на Мауріціо Ґуччі. Їхня перша дитина, дівчинка, яка отримала
ім’я Лівінгстон Тейлор Лауд, народилася 19 березня 2001 року.

Що ж до життя Паоли Франчі, останньої коханої Мауріціо, то на неї

чекала ще одна трагедія. На початку 2001 року, під час різдвяних
канікул, що її син-підліток Чарлі проводив разом із батьком, хлопець
несподівано покінчив із собою. «Іноді важко зрозуміти, чому життя
ставиться до нас так, як ставиться»,— згодом зажурено казала Паола.
За кілька місяців після цієї жахливої події вона, щоби відволіктися від
горя, цілком занурилась у реалізацію якогось модного інтернет-
проєкта.

Роберто Ґуччі залишився у Флоренції, де продовжив керувати своїм

бізнесом House of Florence. Його брат Джорджо почав проводити все
більше часу на Кубі, де мешкав поблизу Гавани, і нарешті відкрив
модний бутик у новому торговельному центрі, розташованому в центрі
міста. Також він розробив колекцію одягу та прикрас, що була
виготовлена в Іспанії і продавалася у цьому бутику. У червні 2001 року
він запустив у продаж нову колекцію шкіряних аксесуарів під маркою
«Джорджо G». Восени 2001 року під час візиту до Панами Джорджо
раптово захворів і в непритомному стані був терміново доправлений до
Італії. Йому знадобилася операція, що завершилася успішно.

Ґуччіо, син Джорджо, й надалі працював у флорентійській фірмі, яку

колись придбав його батько. Ця фірма виробляла шкіряні аксесуари
високої якості для багатьох знаних дизайнерів.

Двадцять п’ятого березня 2001 року Джузеппе Онорато, який все ще

працював швейцаром у будівлі на Віа Палестро, 20, надіслав до
міланської газети Corriere della Sera листа, присвяченого річниці
загибелі Мауріціо Ґуччі. У ньому він тепло згадував про цього
життєрадісного і привітного сорокасемирічного чоловіка, який шість
років тому помер у калюжі крові в нього на очах.

«Для мене це сумна річниця,— писав Онорато.— Лише Мауріціо не

пам’ятає про той день, бо його більше немає серед живих, і я
впевнений: якби перед ним стояв вибір, то він би зволів і далі
залишатися на цій землі й був би щасливішим та радіснішим, ніж будь-
коли, бо це було в його натурі. Я, той, хто й досі залишається тут,
згадуватиму його з молитвою і сподіватимусь, що вона змусить
покаятися того, хто послав його на смерть, хто сплатив, щоби прибрати
його зі світу, який він так любив. А він мав усі підстави любити життя,
бо був гарним, багатим, знаменитим і шанованим багатьма людьми. На
жаль, були й такі, хто його ненавидів. Можливо, він так і не збагнув
ступеня тієї ненависті, що оточувала його».

Також Онорато зазначав, що для нього кожен день від того

доленосного 27 березня 1995 року був поганим. І хоча суд наказав
Патриції Реджані сплатити величезну суму — кілька мільйонів
доларів — за тілесні ушкодження, заподіяні Онорато, він і досі не
побачив жодної ліри.

«Я й донині залишаюся зануреним у негативні відчуття: судові та

слідчі процедури, адвокати, фізіотерапія, медичні призначення та
гострі болі, що терзають мою ліву руку. Цей біль щоразу повертає мене
в той жахливий день… А коли люди кажуть: “Уяви, скільки грошей ти
зараз отримаєш” або “Ти що, хочеш сказати, що тобі й досі не
заплатили?” — від цього я почуваюся ще гірше».

Чутлива й моральна людина, Онорато намагався пояснити своє

становище думками про те, що існують люди, яким набагато гірше,
ніж йому. «Для мене це розрада,— писав він,— усвідомлювати, що,
зрештою, я і досі живий».

І далі: «Є лише одне питання, що мучить мене вже деякий час: якби
одного із заможних мешканців будівлі, де я працюю, було поранено
того ранку замість мене, чи розв’язалися би дотепер усі його
проблеми? Адже закон єдиний для всіх, хіба ні?».
Післямова
Модний дім Gucci та родина його засновників продовжують надихати,
вражати та дивувати багатьох людей. Тут наведені головні події
останніх років, що не ввійшли до цієї книжки, вперше опублікованої
майже два десятиріччя тому.

Родина Ґуччі
Патриція Реджані

Теплого літнього вечора 2010 року міланський таксист на ім’я Давид

отримав виклик на площу Сан-Бабіла, розташовану серед
торговельних кварталів з розкішними магазинами. Там він підібрав
двох жінок, одягнених немов для коктейльної вечірки, які, вочевидь,
брали участь у відкритті якоїсь приватної крамниці. Вони назвали
адресу — в’язниця «Сан-Вітторе» — і додали, що бажають їхати на
задньому сидінні. Дорогою Давид губився у здогадках, оскільки знав,
що поруч і поза в’язницею немає жодних житлових будинків або ‐
магазинів.

Нарешті жінки попросили його зупинитися біля бічного муру тюрми.

Там були невеличкі дверцята, за якими ретельно наглядали кілька
відеокамер, а над муром височіла спосетержна вишка. Залишаючись на
задньому сидінні, одна із жінок стягла із себе вечірнє вбрання, запхала
його в сумку, яку повернула супутниці, та вдягла бавовняний
комбінезон. Вислизнувши з машини, вона попрямувала до дверцят.
Подруга залишилася в машині й наказала водієві ще трохи почекати,
поки інша жінка опиниться за дверцятами.

Трохи пізніше вона пояснила, що жінка, яка попрямувала до в’язниці,

не хто інша, як Патриція Реджані. Ще 1998 року її було засуджено до
29 років ув’язнення за те, що вона замовила вбивство свого
колишнього чоловіка — Мауріціо Ґуччі. Патриція вже відбула понад
десять років покарання, і їй нарешті дозволили нетривалі виходи на
волю в супроводі поручительки. Отже, кожного разу її подруга мусила
підписувати зобов’язання, гарантуючи, що Патриція вчасно
повернеться до тюрми.

За роки, що минули після винесення вироку, Патриція призвичаїлася

до повсякденного життя у «Сан-Вітторе». В одному з тюремних
двориків вона займалася садівництвом, також їй дозволили тримати
домашню тварину — то був тхір на ім’я Бембі. Щотижня Патрицію
відвідували Сильвана Барб’єрі, її літня мати, та доньки Алессандра та
Аллегра.

Восени 2011 року Патриція офіційно відмовилася від умовно-

дострокового звільнення, бо, прийнявши його, мала б улаштуватись на
роботу — хоча би на неповний день. «Я ніколи в житті не працювала,
— нібито заявила вона.— Навіщо мені починати робити це зараз?»

Патрицію звільнили 2014 року — після того як вона провела у в’язниці

16 років із присуджених 29. Строк було скорочено через її цілком
прийнятну поведінку. Піна Ауріемма та інші фігуранти справи про
вбивство Мауріціо також вийшли на волю, окрім безпосереднього
виконавця злочину — Бенедетто Черауло: він відбував довічний термін
у пенітенціарному закладі суворого режиму.

Невдовзі після звільнення Патриції папараці помітили її на прогулянці

по Віа Монте Наполеоне — тобто в «Золотому трикутнику», серці
торговельного району Мілану. Із нею прогулювався домашній папуга
Бо, що сидів у жінки на плечі. Телевізійні знімальні групи кілька разів
улаштовували засідки на Патрицію і засипали її несподіваними
питаннями. Якось її навіть спитали: «Скажіть, навіщо ви найняли
кілера, щоби вбити Мауріціо Ґуччі? Чому ви самі не застрелили його?»
Патриція жовчно відповіла на це: «В мене не надто добрий зір, тож
я не хотіла промахнутися!»

У 2014 році вона змінила свою думку стосовно роботи і влаштувалася

консультантом до модного бренду Bozart. Це виявилося достатньою
умовою для дострокового звільнення. Патриція допомагала
створювати колекцію сумочок та прикрас у веселкових кольорах,
надихаючись кольорами оперення Бо, її улюбленця. Ця колекція була
представлена публіці того самого дня, коли бренд Gucci влаштував
неподалік власний модний показ.

Звільнившись, Патриція переїхала разом із матір’ю на Віа Сан-Барнабе

у центральній частині Мілану. Будівля, де вони оселилися, була
розташована буквально за кілька кроків від будівлі суду, де Патрицію
колись засудили за організацію вбивства Мауріціо. Вона офіційно
проголосила себе нужденною і почала отримувати допомогу від
держави у розмірі 300–400 євро на місяць. Водночас стосунки Патриції
з матір’ю істотно погіршилися. За її словами, вони ледве розмовляли
і харчувалися окремо.

Сильвана переймалася тим, що Патриція погано розпорядиться своєю

спадщиною. Перед смертю у квітні 2019 року Сильвана звернулася до
органів влади з проханням, щоби суд призначив юриста для нагляду за
фінансовими справами її доньки. А 2016 року Патриція розповіла
журналісту Guardian, що вже через три дні після звільнення із в’язниці
вона, за її словами, «виявила на своєму порозі чоловіка з листом від
матері, у якому говорилося, що я недієздатна».

Згодом Патриція казала репортерові Il Giorno: «Її прохання йшло від

любові — не до мене, а до грошей. Якби могла, вона би узяла їх усі
в потойбічне життя».

Роки, проведені в тюрмі «Сан-Вітторе», Патриція пригадувала із

цілком позитивними відчуттями, майже з ностальгією. «Інколи мені
хочеться повернутись назад,— казала вона,— бо з моєю матір’ю дуже
важко порозумітися. Вона щодня сварить мене без найменшої
причини».

За словами Патриції, відносини з дочками також стали непростими.

Обидві — і Алессандра, і Аллегра — одружилися і мали дітей. Вони
жили у Швейцарії, і Патриція бачилася з ними не надто часто. Восени
2018 року дочки звернулися до швейцарського суду із проханням
скасувати фінансову підтримку, яку Мауріціо ще 1993 року, одразу
після розлучення, погодився сплачувати Патриції. Ці виплати сягали
близько мільйона швейцарських франків щороку, тож дівчата
заборгували матері, згідно з повідомленнями у пресі, майже
26 мільйонів швейцарських франків. Апеляційний суд Італії прийняв
рішення, що Патриція має право на цю ренту. Воно було оскаржене,
і справу направлено до Верховного суду Італії, який і досі не
висловився із цього приводу.

Патриція, проте, вирішила, що настав час загладжувати провину.

У листопаді 2019 року вона повідомила в інтерв’ю італійському
телебаченню, що, скориставшись грошима з материної спадщини,
виплатила компенсацію швейцару Джузеппе Онорато, який під час
атаки кілера отримав вогнепальне поранення в руку. Вона також
заявила, що хоче сплатити якусь компенсацію і Паолі Франчі, яка
також подала заяву. Нарикінці інтерв’ю Патриція промовила:
«Я налаштована чинити так, як вважаю правильним».

За словами Патриції, вона зробила пропозицію обом дочкам: вона

готова відмовитися від ренти Мауріціо в обмін на щомісячну виплату
та щорічне проживання в маєтку в Санкт-Моріці впродовж місяця.
Також вона попросила дозволу інколи здійснювати морські прогулянки
на славнозвісній «Креолці», яку її доньки і досі утримують, а також
проводити більше часу з онуками.

Бренд Gucci
Відродження

Тим часом бренд Gucci процвітав під креативним керівництвом

італійського дизайнера Алессандро Мікеле, колишнього помічника
у студії, який поступово долав щабель за щаблем, і 2015 року обійняв
найвищу посаду в компанії — після неочікуваного звільнення Фріди
Джанніні. Джанніні, дизайнерку з Рима, ще 2002 року найняли Форд
і Де Соле для розробки сумочок і просування того неоромантичного,
гендерно невизначеного стилю, що зачарував критиків та покупців
і створив той лейбл, який модний критик New York Times Ванесса
Фрідман назвала «імовірно, найвпливовішим брендом останніх п’яти
років».
Двадцять п’ятого травня 2020 року, посеред тримісячного локдауну
в Італії з приводу спалаху Covid-19, Мікеле влаштував відео-
пресконференцію зі своєї студії в Римі. Він оголосив, що бренд планує
знизити кількість модних показів з п’яти до двох на рік та згладити
відмінності, що відрізняють чоловічий одяг від жіночого.

Упродовж декількох років на індустрію люксових виробів тиснув

обтяжливий чотиритижневий цикл модних показів. Сезонні покази,
приурочені до вересня-жовтня та лютого-березня переходили з Нью-
Йорка до Лондону, а тоді до Мілану та Парижу. Коли через пандемію
позачинялися крамниці, розірвалися ланцюжки поставок,
спричинивши звільнення та скорочення прибутку, давно назрілі зміни
у способі презентації модними домами своїх виробів стали конче
необхідними.

«Я відмовляюся від заїждженого ритуалу сезонності та показів,

натомість вводжу нову модуляцію, ближчу моєму уявленню про
виразність»,— зазначав Мікеле у щоденникових записах, які робив під
час карантину протягом перших місяців пандемії. Gucci опублікувала
в онлайні фрагменти цього щоденника під заголовком «Нотатки
з тиші». Мікеле також писав: «Ми будемо зустрічатись лише двічі на
рік, аби поділитися сюжетами найновітнішої історії».

Проголосивши оптимізацію графіка показів, Мікеле зробив Gucci

піонером такого підходу у всій галузі. Тоді як інші бренди вже
оголосили про зміни у своїх планах щодо модних показів, пов’язані з
пандемією, Gucci стала першою з тих, хто зробив ці зміни постійними.

Як же Gucci вдалося домогтися вже третього відродження за майже

сторіччя власного існування?

Поява Tom & Dom

На початок двохтисячних припали останні роки панування Тома Форда

й Доменіко Де Соле у модному домі Gucci. Tom & Dom — саме так
медіа охрестили команду, що складалася з головного дизайнера та
генерального директора компанії,— вважалися однією з
найкреативніших команд в історії індустрії. Менше ніж за десять років
вони перетворили Gucci з неприбуткової флорентійської компанії на
всесвітній конгломерат із торгівлі товарами класу люкс.

Том Форд напрочуд активно просував своє бачення дизайну під

девізом «секс продається». Досить лише згадати безпрецедентну
рекламну кампанію «Весна-2003», над якою працював модний
фотограф Маріо Тестіно: модель Кармен Касс фігурувала в ній із
літерою “G”, виголеною на лобку. (Тестіно, між іншим, 2018 року був
звинувачений у сексуальному переслідуванні, й на цьому його кар’єра
модного фотографа завершилася.)

Також Форд скаламутив суспільну думку рекламою парфумів Іва Сен-

Лорана Opium, для якої використав зображення огрядної красуні-
англійки Софі Дал. Онука автора романів для дітей та юнацтва Роальда
Дала сфотографувалася, лежачи на чорному оксамиті геть оголеною,
якщо не брати до уваги золоті прикраси, зелені тіні на повіках та
сандалії від YSL на високих підборах.

Після того як 1999 року французький фінансист Франсуа Піно

врятував Gucci від нахабної спроби поглинання конкурентом — LVMH
Бернара Арно, Піно заохотив Tom & Dom перетворити новостворену
Gucci Group на мультибрендову імперію розкоші, що могла би
суперничати з імперією, створеною Арно. Форд із Де Соле
скуповували та відроджували такі бренди, як-от Balenciaga та
Boucheron, чия попередня слава майже пішла в небуття. Вони
профінансували і деякі нові, у тому числі Stella McCartney та Alexander
McQueen, яких переманили з будинку кутюр’є Givenchy, власності
LVMH. Їхня робота спонукала засновницю Net-a-Porter Наталі Массне
назвати Форда «дефібрилятором моди».

Проте перебуванню Tom & Dom у Gucci Group не судилося тривати

довго. Врятувавши Gucci від майже гарантованого банкрутства
й привівши компанію до такого стану, що продажі сягнули позначки
у три мільярди доларів на рік, Форд і Де Соле вступили у складні
і зрештою приречені на провал перемовини щодо власних контрактів із
новим власником компанії — Франсуа-Анрі Піно, сином Франсуа
Піно.
Переговори тривали більше року — Форд і Де Соле наполягали на
збереженні за ними креативного та управлінського контролю.
Натомість Серж Вайнберг, на той час виконавчий директор PPR,
вважав, що компанія жодним чином не зможе пояснити своїм
акціонерам прийняття подібної вимоги.

Восени 2003 року Форд із Де Соле оголосили, що залишать компанію

у квітні 2004 року, чим обвалили попит на акції PPR. Водночас новина
про те, що вони невдовзі звільняються, спричинила сплеск продажів,
оскільки шанувальники бренду ринулися скуповувати останні моделі
Gucci, розроблені Фордом.

Ріта Кліфтон, консультант лондонської компанії Interbrand, казала тоді:

«Це випробування є лакмусовим папірцем для Gucci. Вся складність
володіння сильним брендом полягає в тому, що він повинен мати
здатність витримувати подібні зміни в управлінні».

Згодом Том Форд, відчуваючи певне спустошення, казав, що ніколи

навіть уві сні не бачив, що колись піде з Gucci. Ба більше: він вирішив
остаточно залишити сферу моди й товарів розкоші, щоби цілком
зосередитися на кар’єрі кінорежисера — тим паче, що він давно мріяв
про неї.

Незважаючи на ці події, партнерство Tom & Dom виявилося готовим до

нових випробувань: Форд умовив Де Соле допомогти йому із запуском
бренду Tom Ford, який дійсно побачив світ 2005 року, лише за рік після
їхнього відходу з Gucci.

«Новий бренд? — здивувався тоді Де Соле.— Я вже вирішив, що йду

на відпочинок. Я був виснажений, мені не хотілося робити
АНІЧОГІСІНЬКО! А Том сказав: “Та ти з глузду з’їхав, нам треба
повертатися до роботи!”»

Форд та Де Соле розпочали з ліцензії на парфуми та окуляри від Estée

Lauder та італійського виробника окулярів Marcolin. Вони поступово
розбудовували бренд, розширюючи його буквально в кожній категорії
товарів: чоловічий одяг, колекції для жінок, косметика, аксесуари та
інше, створюючи нову імперію розкішної моди, яка невдовзі отримала
майже два мільярди доларів через роздрібні продажі та обзавелася
власними магазинами та відділами у крамницях по всьому світу — від
Нью-Йорка до Шанхая.

У 2010 році Форд представив лінійку готового одягу для жінок,

зробивши попередній показ у своєму головному магазині на Медісон-
авеню, де як моделі взяли участь такі знаменитості, як-от Бейонсе,
Дафна Гіннесс та Лорен Гаттон.

Наразі Де Соле мешкає із дружиною Елеонор у будинку своєї мрії,

який подружжя збудувало на узбережжі Південної Кароліни. Окрім
роботи з Томом Фордом, Де Соле працює директором фірми Sotheby's
та входить до складу ради директорів італійського виробника
чоловічого одягу Ermenegildo Zegna, а також кількох інших рад.

Форд 2005 року заснував нову кінокомпанію Fade to Black Productions

і створив два фільми, відзначені нагородами. Стрічка «Самотній
чоловік» за романом Крістофера Ішервуда побачила світ 2009 року.
Головні ролі у ньому зіграли Колін Ферт та Джуліанн Мур. У 2016 році
Форд виступив продюсером та режисером стрічки «Нічні звірі»,
похмурого трилера з Емі Адамс та Джейком Джилленголом у головних
ролях. Наразі Форд працює з двома кінопроєктами, про які
відмовляється говорити відверто.

У 2009 році Форд висловився про свою роботу в індустрії моди та

кіно: «Гадаю, мені варто було би думати про себе як про бренд, але, як
на мене, кіно й мода — це дуже, дуже різні речі. Я не впевнений, що
люди оцінили би зроблене мною у моді інакше, якби в мене не вийшло
створити успішний фільм».

У Форда та його давнього партнера (наразі — чоловіка) Річарда Баклі

23 вересня 2012 року з’явився син — Александр Джон Баклі. Форд із
Баклі намагаються утримувати цю дитину якнайдалі від уваги медіа.
Проте Форд інколи розповідає потішні історії про любов Джека до
кросівок з підсвіткою та одягу чорного кольору. У 2019 році Форд
продав свій будинок у лос-анджелеському районі Бель Ейр, збудований
за проєктом архітектора Ріхарда Нойтри, за 20 мільйонів доларів.
Наразі Форд, Баклі та Джек живуть в особняку з дев’ятьма спальнями
вартістю 39 мільйонів доларів, що раніше належав каліфорнійській
світській левиці Бетсі Блумінгдейл.

У червні 2019 року Форд був призначений головою Ради модельєрів

Америки, змінивши на цій посаді дизайнера Діану фон Фюрстенберг.
Він вважає своєю головною місією подолання руйнівних наслідків для
індустрії моди, спричинених коронавірусною пандемією. Форд
об’єднався із головним редактором Vogue Анною Вінтур для запуску A
Common Thread — ініціативи зі збору коштів для закладів моди, що
постраждали від пандемії.

Gucci після Форда

Франсуа-Анрі, син Франсуа Піно, офіційно став до керма PPR

2005 року. Ця група, що 2013 року була перейменована та отримала
назву Kering, пройшла шлях від загальної роздрібної торгівлі до
фокусування виключно на розкішних брендах. У процесі її голова
позбавився менш прибуткових роздрібних активів PPR, таких як
Printemps та Fnac. Також Піно-молодший змінив стратегію бренду,
знову зробивши основний акцент на Gucci та інших уславлених
брендах і позбавивши влади дизайнерів — як у випадку з Томом
Фордом.

Коли Тоm & Dоm пішли з Gucci, у PPR вирішили не заміняти Форда
іншою зіркою, натомість найняли згуртовану дизайнерську команду,
що тоді вже існувала. Компанія обрала трьох дизайнерів, які мусили
узяти на себе креативне керівництво у Gucci: Фріда Джанніні
відповідала за аксесуари, Алессандра Факкінетті — за жіночий одяг, а
Джон Рей — за чоловіче вбрання.

Однак моделі Факкінетті не мали популярності, і за два сезони вона

пішла з компанії. Рей подав у відставку невдовзі після неї, пославшись
на особисті причини. У 2005 році Джанніні залишилась єдиним
креативним директором Gucci. Перш ніж 2002 року приєднатися до
Gucci, вона працювала у римському модному домі Fendi як дизайнер
з аксесуарів під керівництвом Форда й Де Соле. Однією з перших її
пропозицій було відновлення знакового візерунку «Флора» і його
використання у цілій лінійці сумочок. В минулому вона вже декілька
разів пропонувала Форду цю ідею, але той постійно їй відмовляв. ‐
Також вона представила свою дебютну колекцію для чоловіків із
принтом «Флора». Хоча ці моделі непогано продавалися, але не
здобули визнання модних критиків.

У 2008 році Піно покликав Патриціо Ді Марко, досвідченого керівника

відділу моди, на рахунку якого вже було відродження іншої власності
Gucci — італійського бренду шкіряних виробів Bottega Veneta. На
думку Піно, Патриціо мав узяти на себе функції виконавчого
директора. Задачею Ді Марко було утримання бренду у стані
перманентного зростання, оскільки ринок товарів класу люкс після
фінансової кризи 2008 року перебував у застої.

Ді Марко створив меморандум на 150 сторінках, до якого ввійшов

перелік його майбутніх дій з метою зростання бренду. Під час
тригодинної зустрічі в Лондоні він вручив цей меморандум Франсуа-
Анрі Піно. «У ньому було лише одне слабке місце,— пояснював Ді
Марко в одному з інтерв’ю.— І ним була Фріда».

До Джанніні дійшли чутки, що Ді Марко невдоволений її моделями,

тому вона ретельно підготувалася до зустрічі з ним. Коли новий
виконавчий директор приїхав до Флоренції, вона спритно посадила
хіба не двометрового Ді Марко на низеньку канапку й почала
демонструвати портфоліо, де були представлені її колекції та бачення
бренду. Ця зустріч перетворилася на восьмигодинну дуель двох
розумів, упродовж якої вони палили незліченні сигарети і без угаву
теревенили про логотипи, оренду та розкішні товари.

Саме вона, та зустріч, знаменувала народження нової творчо-

управлінської команди в Gucci. За рік по тому це партнерство, завдяки
бізнес-подорожі до Шанхая, стало ще більш тісним. «Я запав на Фріду,
— із усмішкою казав Ді Марко.— То було справжнє кохання».

Їхня донька Грета народилася лише через два тижні після презентації
осінньо-зимової колекції 2013 року від Gucci, створеної Джанніні,
а 2015 року вони одружилися в Римі. На Фріді Джанніні була блідо-
рожева сукня від Valentino, оскільки креативні директори цієї компанії
були її друзями.

Утім, первісні сумніви Ді Марко щодо дизайнерського таланту

Джанніні виявилися пророчими. Впродовж кількох років критики
надавали змішані оцінки її показам. Попри те що колекція «Флора»
у фінансовому аспекті показала себе цілком добре, вона аж ніяк не
вразила оглядачів модних журналів. Продажі зростали повільно,
а споживачі на перспективному китайському ринку люксових товарів
прагнули дизайну з меншою кількістю логотипів. Хоча Gucci й досі
давала майже третину щорічного прибутку конгломерату Kering,
зростання продажів у дрібніших брендах групи — як-от Yves Saint
Laurent або Bottega Veneta — було швидшим за Gucci.

В огляді колекції від Gucci «Весна-2009» модна критикиня

з Washington Post Робен Гівхан писала: «Gucci втратила харизму.
Бренд, що колись примушував тремтіти всю індустрію моди, наразі
перетворюється на чергову компанію, що випльовує сумочки та взуття
для людей, яких більше цікавить ім’я бренду, аніж чудовий стиль».

У грудні 2014 року Kering оголосила, що пара — генеральний та

креативний директори — залишає компанію. New York Times назвала
це рішення «найсильнішим струсом відтоді, як 2004 року з Gucci
пішли Том Форд та Доменіко Де Соле». Піно-молодший
прокоментував, що головна мета таких змін — «впорскнути нову
енергію у бренд».

Ді Марко звернувся до персоналу Gucci з емоційним прощанням та

залишив їм пам’ятку у три тисячі слів. «Проти власної волі залишаю я
мій собор недобудованим»,— зажурено писав він у цій пам’ятці,
уривки з якої пізніше були опубліковані в New York Times.

Він залишив посаду першого січня 2015 року. Його замінив ветеран
індустрії розкоші Марко Біццарі, який свого часу очолював у Gucci
підрозділ товарів від кутюр та виробів зі шкіри. Передбачалося, що
Джанніні залишиться працювати, поки не представить наприкінці
лютого свою жіночу колекцію.
Але 9 січня Джанніні була раптово звільнена, їй заборонили доступ до
офісів і студії, тому плани презентації її останньої колекції були
скасовані.

Під час міркувань про те, хто ж отримає ці посади в Gucci, згадувалися
імена молодих зірок на кшталт Рікардо Тіші, креативного директора
будинку Givenchy у Парижі, що належав LVMH, або Геді Слімана, який
працював в Yves Saint Laurent — власності Kering. Але Піно
приголомшив модну спільноту, призначивши асоційованого дизайнера
Джанніні — Алессандро Мікеле. Піно перебував під враженням від
його творчого погляду на бренд, а також від ґрунтовних знань Мікеле,
тому й вирішив ризикнути.

«Якщо щось і робить бренд розкішним у двадцять першому

сторіччі — то це ваша здатність виносити креативність на ринок,—
пояснював Піно.— Бренд сам по собі не є креативним — креативність
є характеристикою людини, яка бере початок від творчого розуму та
яскравої індивідуальності».

Якщо колись Піно в ділових колах Франції мав імідж плейбоя-

мільярдера, який тільки зміцнився, коли в нього з’явилася позашлюбна
дитина від альянсу з колишньою супермоделлю Ліндою Євангеліста, а
потім — ще одна від актриси Сальми Гаєк, із якою він згодом
одружився,— то наразі він довів, що скептики його недооцінювали.
До 2019 року він успішно перетворив групу Kering на найпотужніший
конгломерат з виробництва та продажу товарів розкоші, що отримував
майже 19 мільярдів доларів від продажів на рік, а загальна ринкова
вартість компаній групи складала майже 87 мільярдів доларів.

Перший показ Мікеле — він скомпонував його за п’ять днів після

звільнення Фріди — являв собою радикальний відхід від звичних
образів Gucci. Тому він і викликав захоплення критиків, бо здавався
цілковитою несподіванкою. Моделі-чоловіки крокували подіумом
у червоних блузах із бантами та в повсякденних сандаліях з відкритим
носаком. Моделі-жінки дефілювали у брючних костюмах із
графічними принтами. На кожній сяяла ціла купа каблучок — ці
прикраси особливо полюбляв Мікеле, а на ногах були облямовані
хутром мокасини на пласкій підошві, що моментально стали топом
продажів. Серед крос-гендерних моделей лідирував червоний
напівпрозорий мереживний топ та блузи з рюшами на комірці та
рукавах.

У рубриці «Мужність» у жовтневому випуску 2019 року журнал GQ ‐

писав, що той показ «визначив його як одного з найбільших модних
провокаторів. Зрушення у чоловічому вбранні, започатковані Мікеле,
відтоді носять сейсмічний характер і походять від того найпершого
моторошно-прекрасного ансамблю, який став провісником повстання
розкоші, що тривало майже пів десятиріччя».

Попри успішне перезавантаження за допомогою Мікеле, проблеми не

обійшли Gucci стороною. Італійська влада провела ретельну перевірку
компанії через підозру щодо приховування доходів у 2011–2017 роках
і виведення коштів через швейцарський філіал з метою уникнення
сплати податків в Італії. Наприкінці 2017 року офіси компанії у Мілані
та Флоренції обшукала італійська поліція. У травні 2019 року Kering
погодилася сплатити 1,25 мільярда євро, щоб позбавитись
обвинувачень.

На згадку

Роберто Ґуччі, молодший син Альдо, помер у жовтні 2009 року у віці
76 років у своєму маєтку «Багаццано», розташованому в передгір’ях за
межами Флоренції.

Дон Мелло, креативний директор Gucci за часів головування Мауріціо,

померла у лютому 2020 року у Нью-Йорку у віці 88 років. Мелло була
однією з перших жінок, яка обійняла лідерську позицію в роздрібному
бізнесі, і зрештою стала президентом імперії розкішних товарів
Bergdorf Goodman. Цю посаду вона залишила 1989 року заради Gucci
і повернулася на неї 1994 року. За словами критиків, її естетика
стриманої елегантності допомогла змінити ландшафт американської
моди. Том Форд також писав: «Вона — провидиця. Вона так часто
опинялась попереду свого часу».
У червні 2020 року Немір Кірдар, засновник Investcorp, помер в Антібі
(Франція) у віці 83 років. Кірдар керував Investcorp упродовж трьох
десятиріч і наглядав за інвестиціями в інші бренди, серед яких були
Saks Fifth Avenue та Tiffany & Co. У 2019 році Investcorp мав понад
30 мільярдів доларів активів під своїм управлінням, офіси компанії
розташовувалися в Нью-Йорку, Лондоні та Мумбаї. Газета Washington
Post у некролозі назвала Кірдара «батьком приватного капіталу
в Перській затоці».

«Усе — Gucci»

Протягом багатьох років бренд Gucci підносився, занепадав та знову

відроджувався. Члени родини Ґуччі любили одне одного, але воювали
і нескінченно сперечалися між собою. Попри все це, якимсь дивним
чином робота в Gucci йшла своєю чергою, а образ компанії навіть
потрапив до сучасного словника. Сьогодні фраза «Усе — Gucci»
є сленговим зворотом зі значенням «усе добре», «чудово» або
«дивовижно».

За висловом оглядачки Wаshingtоn Роst, «цей італійський бренд уже

має цілу культурну міфологію навколо себе. Він назавжди залишиться
пов’язаним із гарним життям, життям на широку ногу, із необмеженим
дозвіллям та іменами відомих людей».

І наразі, коли Gucci готується до святкування сотої річниці від дня

свого заснування 1921 року, немає жодних сумнівів, що життя компанії
триватиме.
Подяки
Багато людей ділилися зі мною своїм досвідом спілкування
з компанією Gucci та родиною Ґуччі. Я високо ціную їхню довіру до
мене, бо їхні спогади про Ґуччі неминуче викликали глибокі емоції та
тривалі враження. Люди, які зробили найвагоміший внесок
у створення цієї книжки, це колишній генеральний директор компанії
Gucci Доменіко Де Соле та її колишній креативний директор Том
Форд. Обидва між 1998 та 2000 роками неодноразово давали мені
інтерв’ю. Колишня креативна директорка Ґуччі Дон Малло також
провела зі мною не одну годину між Нью-Йорком, Міланом та
Парижем, розповідаючи про свою роботу із Мауріціо Ґуччі. Від ‐
Андреа Моранте я отримала пропозицію надати велику кількість
інформації та висловити оригінальні погляди на особистості головних
персонажів. Голова Investcorp Немір Кірдар розповів мені власну
драматичну історію — як він вирішив підтримати Мауріціо та його
бачення перетворень, яких потребувала Gucci, і як із болем усвідомив,
що досягти цієї мрії у співпраці не вдасться. Колишній виконавчий
директор Investcorp Білл Фланц також щедро поділився власним
досвідом, часом та контактами, допомігши мені встановити зв’язок із
великою кількістю людей, які також додали до цієї історії особисті
спостереження. Рік Свонсон, який досі працює з Gucci, а раніше
співпрацював з Investcorp, яскраво змалював свої враження від
Мауріціо Ґуччі, перемішуючи унікальні сюжети з конкретними
фактами та цифрами. Фінансовий директор Gucci Роберт Сінгер
розповів про таку подію, як вихід компанії на IPO. Серед колишніх
виконавчих директорів Investcorp, які допомагали мені, варто назвати
Пола Дімітрука, Боба Глейзера, Елі Голлака, Йоганнеса Гута та
Сенкара Токера. Також дякую Ларрі Кеслеру, Джо Кроссланду та їхнім
співробітникам.

Безцінним для мене виявилося копітке дослідження історика моди

Аврори Фьорентіні, у якому частково опублікований архів родини
Ґуччі. Фьорентіні поділилася зі мною своїми знахідками — від
офіційних документів, виявлених в державних архівах, до історичних
зразків сумок Ґуччі та рахунків від місцевих майстрів-постачальників.
Пресофіси Gucci, розкидані по всьому світу, якими керує Гулія Масла,
із задоволенням допомогли мені з пошуками фотоматеріалу та
обробкою величезної кількості інтерв’ю. Клаудіо Дель Інноченті
поділився власним неординарним поглядом на продукцію та технології
виробництва Gucci, а Данте Феррарі допоміг мені пригадати, як воно
все було за старих часів. Багато інших людей, імена яких не завжди
з’являються на сторінках цієї книжки, також розповіли мені про свій
унікальний досвід.

Роберто Ґуччі заслуговує на особливу подяку через нашу плідну

співпрацю — хоча існують і такі епізоди з історії його родини, про які
йому дуже хотілося би забути. Джорджо Ґуччі надав мені друковані
матеріали про родинний бізнес та його батька Альдо, а донька Паоло
Ґуччі Патриція допомогла мені отримати відповіді на декілька
важливих питань.

Попри те що італійські пенітенциарні органи під час роботи над цією

книжкою відмовили мені в можливості взяти інтерв’ю в Патриції
Реджані у міланській в’язниці «Сан-Вітторе», Патриція писала мені зі
свого мобільного, а її мати Сильвана невтомно відповідала на мої
запитання. Також я мала можливість декілька разів поспілкуватися віч-
на-віч із Паолою Франчі — вона згадувала про роки, проведені
з Мауріціо.

Деякі з найцінніших спогадів я отримала від вірної помічниці

Мауріціо Ліліани Коломбо та його водія Луїджі Піровано. Ці люди
й досі цілком віддані його пам’яті і завжди готові стати на захист
Мауріціо. Адвокат Мауріціо Фабіо Франчіні дозволив мені
скористатися своїми доповідними записами і багато чого розповів про
цю пристрасну, але дуже вразливу людину, яку він полюбив і якій
намагався всіляко допомогти. Северін Вундерман годинами розповідав
пов’язані з родиною Ґуччі історії, завдяки чому я змогла розширити
своє уявлення про нього, Альдо та багатьох інших. Логан Лессона,
блискуча професіоналка у справі зв’язків із громадськістю, яка
працювала з Альдо Ґуччі, ознайомила мене зі своїми мемуарами та
деякими паперами. Енріка Піррі поділилася безцінними спогадами про
ті понад двадцять років, які вона провела з родиною Ґуччі.

Колишній начальник кримінального відділу Міланської поліції

Філіппо Нінні, прокурор Карло Ночеріно, офіцер Джанкарло Тольятті
та суддя Ренато Самек допомогли мені пройти стежками розслідування
вбивства та суду над Патрицією Реджані і зрозуміти деякі складні
моменти італійської судової системи, а мій друг і колега Даміано
Джовіно став для мене безцінним гідом і провідником.

Усі ці незліченні враження ніколи не склали би завершену книжку,

якби не моя агентка Еллен Левін та моя редакторка Бетті Келлі — дві
визначні жінки, які одразу помітили своєрідну чарівність історії
родини Ґуччі. Їхній живий інтерес та постійну підтримку протягом
всієї роботи над текстом важко переоцінити.

Хочу подякувати моїм батькам Девіду Фордену та Саллі Карсон за

ефективне заохочення до праці та корисні поради. Також висловлюю
щиру вдячність моєму чоловікові Камілло Скарселлі, який допомагав
мені зануритися в роботу над книжкою та підтримував мої зусилля.
Наша донька Джулія навчилася терпляче сприймати мою постійну
зайнятість.

Мій добрий друг Алессандро Грассі надав мені дуже зручний

домашній офіс, де я могла спокійно працювати.

Особливу подяку я маю висловити друзям та колегам по всьому світу,

які допомагали мені під час полювання за інтерв’ю в різних містах та
країнах: у Нью-Йорку — Айлін Даспін та Маріні Лурі; у Лондоні —
Енн та Гаю Коллінз, Констанс Кляйн, Карен Джойс та Марко Франчіні;
у Парижі — Джанет Оззар, Грегорі Віскачі та Пенні Горнер. Моя
вдячність також Террі Агінсу, Лізі Андерсон, Стефано та Лі-Енн
Бертолуччі, Франку Бруксу, Аврелії Форден та Томасу Моргану — за
допомогу та заохочування під час роботи, а також моїм асистентам
К’ярі Барб’єрі та Марції Тісіо, які розшифровували кілометри
аудіозаписів інтерв’ю. У Римі керівник офісу Associated Press і сенатор
Франческа Скопелліті зробили все можливе, щоби допомогти мені
отримати інтерв’ю Патриції Реджані. У Парижі Марі-Франс Почна
висловила блискучі ідеї щодо протистояння двох французьких
бізнесменів — Бернара Арно та Франсуа Піно. Дякую Патріку
Маккарті та Fairchild Publications, моїм колишнім роботодавцям, за те,
що давали мені відпустки. Це дозволило мені завершити цю книжку.

І ще більш глибоку подяку я хочу висловити Меліссі Коміто і Глорії

Спріггс за швидке та сповнене несподіваних відкриттів фото- та
архівне дослідження. Зрештою, дякую своїм незабутнім наставникам із
часів мого навчання в коледжі Маунт-Голіок, де я вперше зрозуміла,
що письменництво може стати способом життя: я кажу про Керолайн
Колетт, Річарда Джонсона, Марка Крамера та Мері Янг.
Про автора
Сара Форден — американська письменниця, журналістка та
редакторка, яка спеціалізується на дослідженні життя та діяльності
видатних особистостей у великому бізнесі. Вона народилася
у Франкфурті (Німеччина) і тривалий час (не враховуючи двох
десятиліть, проведених в Італії), жила і працювала в Аргентині,
Польщі та Мексиці. Форден має ступінь магістра економіки
та міжнародних відносин, отриманий у Школі перспективних
міжнародних досліджень Джонса Гопкінса, а також ступінь бакалавра
англійської мови, отриманий в коледжі Маунт-Голіок.

Італійський період у житті Сари Форден розпочався 1986 року, коли

вона, ще студенткою, оселилася в Мілані й почала випробовувати себе
в галузі економічної журналістики, зосередившись на подіях,
пов’язаних з такими модними мегабрендами, як-от Armani, Prada та
Versace. Її аналітичні статті та огляди публікувалися в таких виданнях,
як-от International Herald Tribune, Women’s Wear Daily, Dow Jones
і Bloomberg. Особливу увагу читачів та бізнес-спільноти привернули її
розповіді про карколомне банкрутство італійського молочного гіганта
Parmalat. Згодом Форден стала засновницею італійського жіночого
журналу LUNA, а також щоденного видання Milano Finanza Fashion.

Документальне дослідження «Дім Ґуччі», опубліковане 2000 року,

миттєво стало бестселером і ввійшло до переліку найкращих книжок
того року у США та Європі.

Наразі Сара Форден працює у Bloomberg News, очолюючи команду

високопрофесійних репортерів, які займаються розслідуваннями
в галузі фінансового права, лобізму та корпоративних злочинів.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.
На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.